можливість виявлення

ВЛАСТИВІСТЬ - філософська категорія, яка позначає таку особливість об'єкта, способу його буття, що притаманна об'єкту як самототожній цілісності, дозволяє його ідентифікувати і відрізняти від інших об'єктів або встановлювати його схожість (тотожність) з іншими об'єктами. В. слід відрізняти від ознаки, яка виконує функцію певного знака, що співвідноситься з об'єктом і який вказує на те, чим є даний об'єкт, які його властивості. Ознака може бути проявом В., тоді цей прояв сприймається як знак, що несе інформацію про об'єкт. Проте ознака, як носій деякої інформації про об'єкт для суб'єкта, може бути фальсифікацією, лише імітувати певні В. Водночас В. пов'язана із самим буттям об'єкта, його визначеністю як даного предмета, невіддільна від цієї визначеності. Категорія В. є однією з фундаментальних в онтології. Особливий онтологічний смисл категорії В. пов'язаний із тим, що попри існування поряд з інваріантними, незмінними В. для кожного об'єкта є В. мінливі, минущі, тимчасові (різноманітні стани об'єкта), але врешті-решт саме категорія В. дозволяє мислити світ як універсум, в якому є впорядкованість, системність, раціональність, закономірність. В абсолютно плинному світі неможливі предмети, що мають певні В., а тому не існують і самі предмети, неможливі регулярність і закономірність. В історії філософії проблема В. дискутувалась уже за часів Античності (Аристотель, Порфирій) у зв'язку із розрізненням атрибутів (необхідних, суттєвих, невіддільних В. предмета) і акциденцій (випадкових, мінливих, тимчасових В.), а також у Середньовіччі і в Новий час у зв'язку із проблемою субстанцій і співвідношенням субстанції, її атрибутів, акциденцій (Тома Аквінський, Декарт, Гоббс) та модусів (Спінова). Особливе місце посідає питання про т. зв. первинні і вторинні якості, витоки якого сягають Античності (Демокрит), але яке особливої ваги набуло в XVII ст. (Галілей, Локк). Поділ на первинні і вторинні якості відбивав проблему виявлення у предметах (об'єктах) тих В., які не мають суто феноменального характеру, не пов'язані із чуттєвістю суб'єкта. З точки зору сучасної філософії можливі різноманітні класифікації чи типології В. Відповідно до типу тих об'єктів (сутностей), які є предметом мислення, можна розрізняти В. реальних (емпіричних) об'єктів, В. логіко-концептуальних (теоретичних) об'єктів і В. уявних (створених художньою чи релігійною фантазією) об'єктів. Наукове пізнання, вичленовуючи сфери дослідження, що відповідають окремим наукам та науковим дисциплінам, водночас вичленовує і відповідні типи В., притаманних об'єктам певної науки чи наукової дисципліни О. собливе значення має розрізнення В. класифікаційних або якісних (дають можливість віднести об'єкт до певного класу об'єктів), В. порівняльних (дозволяють ввести між об'єктами відношення порядку, порівняти за інтенсивністю) і В. кількісних (співвідносяться із поняттям вимірної величини).

СУСПІЛЬНЕ БУТТЯ і СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ - поняття, що набули широкого вжитку в методології історичного пізнання, до марксизму практично не вживалися. Суспільне буття є матеріальним природно-історичним процесом, де природні умови перетворюються в суспільні, історичні умови виробництва, що існують незалежно від суспільної свідомості і визначають все людське життя С. успільна свідомість є духовною стороною історичного процесу, не просто сукупністю індивідуальних свідомостей, а цілісним духовним явищем, що'має певну внутрішню структуру і включає різноманітні рівні (теоретичну і повсякденну свідомість, ідеологію і суспільну психологію) і форми свідомості (політичну і правову свідомість, мораль, релігію, мистецтво, філософію, науку). Специфічність С. Б. і С. С. полягає в їх соціально-історичній взаємозалежності і взаємовизначеності, яка включає суспільну практику, предметну діяльність, різноманітні історичні зв'язки і особливі форми духовної діяльності, цілепокладання, освоєння і розвиток культури минулого, проектування майбутнього та ін. Різноманітні типи детермінації людської життєдіяльності (природні, соціальні, історичні, психічні) утворюють особливу ієрархію, в якій складніші надбудовуються над простішими і, в свою чергу, впливають на них. Протиставлення буття і свідомості взагалі має сенс тільки в межах теорії пізнання. За межами пізнавальної діяльності С. Б. і С. С. як окремі феномени втрачають сенс і розглядаються через людське буття. Онтологічне осмислення виявляє людське буття не тільки як зовнішню реальність, а й як предметно-перетворюючу людську діяльність, завдяки якій ця реальність переходить, з одного боку, в предметні форми олюдненої дійсності, а з другого - в практично-духовні і теоретичні способи її освоєння. Власне онтологічне потрактування суспільної свідомості передбачає постановку питання про необхідність і можливість усвідомленості в процесі буття, дистанціювання суб'єкта й об'єкта пізнання. Так, буття, за Гайдеггером, було і залишається головним предметом думки, оскільки саме питання про буття найбільш важливе для людської істоти. Це буття окреслюється ним як "ось-буття", чиста присутність для предметних визначень. Осмислюється воно завдяки конкретно-феноменологічному (майже за Гуссерлем, але без посилання на терміни "свідомість", "ідея", "особистість") аналізу людської присутності в модусах її екзистенції (виявлення її вчинку, здійснення можливостей). Для екзистенціалізму людське буття (даний у людському досвіді світ) виступає як феномен буття дорефлексивного, як "буття-для-себе". Феномен приходить до буття завдяки свідомості, вільного (недетермінованого) проектування себе до своїх можливостей. Свідомість тут означає несубстанціональний абсолют, що продукує вільні акти та організовує світ у ситуацію. У працях Маркса був означений новий ступінь розвитку С. Б. і С. С. - суспільство, яке розглядалося не тільки як суб'єкт, протиставлений природі, а й як матеріальний об'єкт, що визначає життя людини. Розвиток суспільства прослідковувався через зміну суспільно-економічних формацій.

1. можливість, потенціал

2. здатність, компетенція

3. посада, становище, якість

4. номінальна потужність

5. правоздатність

- contractual capacity договірна правоздатність

- defence capacity обороноздатність (країни)

- defensive capacity обороноздатність (країни)

- detection capacity можливість виявлення

- first strike capacity потенціал першого обеззброюючого удару

- industrial capacity промисловий потенціал

- legal capacity правоздатність

- military capacity військовий потенціал

- nuclear capacity ядерний потенціал

- overkill capacity потенціал багаторазового знищення

- procedural capacity процесуальна правоздатність

- retaliatory capacity потенціал удару у відповідь

- treaty-making capacity договірна правоздатність

- to act in one's personal capacity діяти у неофіційному порядку; виступати як приватна особа

- to have the capacity володіти правоздатністю; мати право

- to retain defensive capacity зберегти обороноздатність

- to serve in one's personal capacity діяти у неофіційному порядку; виступати як приватна особа

- to speak in one's personal capacity виступати як приватна особа, виступати неофіційно

- to speak in one's representative capacity виступати офіційно в якості представника (держави, організації тощо)

- to work to capacity працювати на повну потужність

- capacity for action дієздатність

- in the capacity of ambassador як посол

- in advisory capacity

a) у дорадчому/ консультативному порядку

b) у якості радника

- in the consular capacity як консульська посадова особа

- in a consultative capacity з правом дорадчого голосу

- in one's individual capacity як приватна особа

- in official capacity

a) в офіційному порядку

b) в офіційній якості

- in one's personal capacity як приватна особа

- in private capacity приватно; в приватному порядку; неофіційно

- in unofficial capacity в неофіційному порядку; неофіційно

- in one's capacity as depositary of conventions як депозитарій конвенцій

- document certifying one's capacity документ, що засвідчує чиюсь посаду

- international capacity to act міжнародна дієздатність

ГРА - форма вільного самовиявлення людини, котра передбачає реальну відкритість світові можливого й розгортається - як імпровізація, змагання або як вистава, репрезентація певних ситуацій, смислів, стану речей. Низка впливових напрямів сучасної думки розглядає Г. як самостійну галузь вивчення В. одночас широко використовуються ігрові методи навчання (мовам тощо) та ігрові моделі дослідження соціальної та культурної динаміки. Класичний шіллерівський ідеал мистецтва як безкорисливої Г. знаходить нових прихильників. У духовному протиборстві з ідеологією тоталітаризму Гейзинга створює універсальну концепцію культури як вільної і "чесної" Г. У цей же період Гессе пише філософську утопію "Гра в бісер", а Т. Манн у центр своєї естетичної програми ставить Г. і "принцип іронії". За Гайдеггером Г. - це "мова трансценденції", можливість, що відкриває себе волі людського вчинку. Гадамер поширює категорію Г. на процес розуміння тексту, образу, символічної дії. Фінк полемізує з Гадамером й розвиває вчення про Г. в ракурсі філософської антропології. Буттєвий устрій Г. розглянуто Фінком як основний спосіб людського спілкування з можливим. Англомовні філософи відрізняють імпровізовану, ненавмисну Г. (play) від Г., організованої на основі обмеженої кількості правил (game). Найскладнішою є Г. першого типу, позаяк "ненавмисність" (довільність) виключає будь-яку локалізацію (сценою, стадіоном чи колом рулетки). Беручи участь у такого типу Г., людина спрямовується на подолання власної обмеженості й скутості, на динамічне виявлення повноти екзистенції. Тут немає конкретного, замкненого в собі суперника, і тому незастосовна суб'єкт-об'єктна матриця. Сторони взаємодії немовби "занурюються" всередину самої людини, внаслідок чого вона виходить поза межі емпіричної особистісної тотожності і починає відчувати неосяжність духовної амплітуди існування. У ній пробуджується й подає голос "людина можлива" - та буттєва "іпостась", котра аж ніяк не може бути відділена від людини й передана дублерові на зразок маски. "Людина можлива" (задана) не є "роллю", в яку можна уввійти, доклавши певних зусиль. Цей феномен не накладається на індивіда іззовні, як личина, а висвітлює в ній потаємний, прихований до часу шар буття, знаменує його відкритість. У "людині можливій" парадоксально суміщуються, з одного боку, гранична відкритість, жертовна незахищеність і невбезпеченість будьякими конвенційними умовами, а з іншого боку - здатність вивільнення з-під гніту узвичаєних форм зневолення: ідеологічного, економічного, соціального. Протилежністю Г. є не "серйозність", а насильство. Неможливо грати за наказом. Проблема різновидів Г. полягає в більшому або меншому рівні профанації ігрового виміру, автентично присутнього у святі. Співвідношення спортивної Г., театру й культу поглиблено розглядає Гвардіні. Різноманітність ігрових моделей розкривають герменевтика культури Аверинцева, онтологічна естетика Гартмана, теорія соціальних ролей Морено, концепція "мовних ігор" Вітгенштайна.

Гартман, Едуард (1842, Берлін - 1896) - нім. філософ, засновник філософії позасвідомого. Основою всього існуючого Г. вважав позасвідоме духовне начало, універсальний осередок логічного і нелогічного. В обґрунтуванні цієї ідеї спирався на синтез філософських систем Гегеля і Шопенгауера, панлогізму і волюнтаризму, а також на уявлення про несвідоме Шеллінга. Певний вплив на нього мала також еволюційна теорія Дарвіна. Якщо існують у світі такі явища, які непояснювані з самих лише матеріальних причин і можливі лише як дії духовного начала (волі, що уявляє), і якщо, з іншого боку, в цих явищах відсутній індивідуально-свідомий чинник (тобто воля і уявлення окремих осіб), то, на думку Г., необхідно визнати ці явища діями певної універсальної волі, яка уявляє і знаходиться за межами індивідуальної свідомості. Це і є несвідоме. Відчуваючи незадовільність цього чисто негативного визначення (можна застосувати і до каменю, і до абсолютного начала світу), Г. припускає його заміну терміном "позасвідоме". Несвідоме постає у Г. як всеохоплююча одинична істота, яка є всім існуючим; воно абсолютно неподільне, і всі множинні явища реального світу є лише дії і сукупності дій всеєдиної істоти. Якщо спочатку Г. визначає несвідоме як безумовну єдність волі і уявлення (ідеї), то в дослідженні розвитку світу він не лише відокремлює і протиставляє їх, а й тлумачить як чоловіче і жіноче начала В. оля сама по собі має лише силу реальності, але сліпа і нерозумна; ідея ж, хоч світла і розумна, але абсолютно безсила, позбавлена будь-якої активності. Спочатку обидва ці начала знаходилися у стані чистої потенції (небуття), але потім воля перейшла з потенції в акт і долучила до нього пасивну ідею. Дійсне буття, яке покладається волею як нерозумним началом, саме є нерозумним і неминуче терпить біди і страждання. Розумна ідея негативно ставиться до такого буття, але не може нічого вдіяти через свою пасивність. Та завдяки свідомості вона звільняється від світової волі і створює всьому існуючому можливість свідомого заперечення життєвого хотіння і повернення знову до стану чистої потенції А. налізуючи проблематику феноменології моральної свідомості, Г. вважав, що емпіричні факти виявлення моральної свідомості мають передувати моральним принципам. Він був одним із тих, хто вперше застосував термін "аксіологія" у царині філософського аналізу проблеми цінностей.

[br]

Осн. тв.: "Філософія позасвідомого". В З т. (1869); "Феноменологія моральної свідомості" (1879); "Теорія категорій" (1898)та ін.

ОНТОЛОГІЯ ( від грецьк. οντοζ - суще; λόγοζ - слово, вчення) - філософське вчення про буття як таке. Поняття О. вперше було введене у XVII ст. Гокленіусом і остаточно закріплене у метафізиці Вольфа. Специфічне місце О. у системі метафізики визначилося значно пізніше, ніж виникла сама проблема буття. Остання чітко була окреслена елватами, зокрема Парменідом, який розрізнив буття на чуттєве та істинне. Платан розробив вчення про понадчуттєві засади буття - ідеї - як умоосяжні форми, або сутності, відображенням яких є плинний, чуттєво сприйманий світ речей. У філософії Платона порушена фундаментальна проблема співвідношення буття і становлення. Аристотель піддав критиці платонівський поділ на два світи і прагнув відшукати сутності у самому матеріальному бутті, однак такий варіант О. становив радше опис фізичної реальності з онтологічного погляду. Разом з тим він стверджував існування "останньої" причини буття - понадчуттєвої "форми форм", Божественної ентелехії Ц. е вчення Аристотеля, як і вчення Платона про два світи та неоплатоністське тлумачення буття як "єдиного" і "ума", вплинули на формування всієї західноєвропейської онтологічної традиції З. окрема, Псевдо-ДіонісійАреопагіт кладе неоплатоністську О. в основу символічного тлумачення всього сущого як ієрархії світла, що позначилося на корпусі ідей всієї середньовічної естетики С. ередньовічна схоластика виходила із сполучення античної О. із теологією. Абсолютне буття тут ототожнюється із Богом. Схоластична О. характеризується вирізненням і категорійною розробкою рівнів буття - субстанційного і акцидентального, актуального і потенційного, необхідного і випадкового. У Томи Аквінського О. - це відсторонене міркування про "чисті" форми буття. У філософії Відродження оригінальне тлумачення О. подає Кузанський. Розрізняючи Абсолют і універсум, Кузанець вчить, що центром і межею матеріального є творець; через приналежність до універсуму кожна річ перебуває в кожній; максимальна відмінність речей збігається з їх мінімальною відмінністю (або відсутністю такої). Зорієнтована на науку філософія Нового часу звільняє вчення про буття від теологічної форми. У філософів-емпіриків онтологічна проблематика відходить на другий план (напр., у Г'юма О. як вчення відсутнє) Ф. ілософи ж раціоналісти роблять О. невід'ємною частиною своїх систем. Декарт намагався поєднати вчення про буття і гносеологію. Принцип cogito ergo sum відкривав можливість зробити О. складовою частиною теорії пізнання С. піноза, продовжуючи пантеїстичну традицію, вихідною точкою О. робить тотожність Бога і Природи, котру він розумів як єдину, вічну і безконечну субстанцію, що є причиною самої себе Л. яйбніц, переймаючись метою створення універсальної метафізики, розробив філософські засади для об'єднання О., космології і раціональної психології, що надалі уможливило систематизацію О. Вольфом. "Критична філософія" Канта, протиставивши "догматизму" старої О. нове розуміння буття, радикально трансформує попередню онтологічну традицію. За Кантом, не може бути О. поза вченням про принципи розуму. Фіхте, Шеллінг, Гегель повертаються до раціоналістичної традиції розбудови О. на підставі гносеології: буття є результатом розвитку мислення, його моментом, коли мислення виявляє свою тотожність із буттям. Але на відміну від докантівської О., буття в їхніх системах осягається не у пасивному спогляданні, а в історичному і логічному становленні. У західноєвропейському мисленні XIX ст. складається критичне ставлення до О. як філософської дисципліни. Разом із метафізикою її відкидають позитивізм і філософія життя. Неокантіанство і близькі йому напрями розвивають гносеологічне розуміння О. Лише наприк. XIX і поч. XX ст. спостерігається відродження онтологічної проблематики. Неотомізм реставрує і систематизує О. середньовічної схоластики. "Критична О." Н. Гартмана намагається подолати розрив між онтологічними сутностями і дійсним буттям, розглядаючи речовий, людський і духовний світи як виявлення незалежних прошарків реальності, щодо якої пізнання вторинне. Гуссерль вважав автентичною О. феноменологію, що описує структури готового знання і способи його засвоєння. "ФундаментальнаО." Гайдеггера розкриває сенс буття через осмислення унікальності наявної ситуації присутності людини у світі. "Феноменологічна О." Сартра, як і "всеохопне" Ясперса, спрямовані на обстоювання тлумачення буття як неподільної єдності суб'єкта й об'єкта, що фундує людську свободу і відповідальність. В ортодоксальному марксизмі О. - це діалектико-матеріалістичне вчення про форми руху матерії і суспільне буття, що визначає суспільну свідомість. Недогматичні течії марксизму орієнтовані на О. діяльності як спосіб буття людини у світі (напр., "О. суспільного буття" Лукача). Посткласичний філософський дискурс, заперечуючи традиційну метафізику, намагається максимально проблематизувати онтологічне, власне буттєве, поле філософії, включивши в нього суб'єктивність як людську індивідуальність.

ЩОСЬ - поняття класичної онтології, яке вказує на визначеність буття; наявність існування; його самодостатність; виявлення певних якостей сущого. Відтак Щ. розумілось як тотожне буттю, сущому, існуванню і протилежність небуттю, несущому, ніщо. Щ. з'являється у просторі філософського мислення із становленням онтології. У Парменіда воно осмислюється в контексті тотожності мислення і буття, у Демокрита - вчення про атоми, у Платана - вчення про ейдоси, у Аристотеля - в аспекті єдності матерії і форми. У середньовічній схоластиці Щ. розглядається, з одного боку, як те, що є в результаті Божого творення (суще), з другого - як те, що є як Божа сутність. У Кузанського Щ. є тільки те, що може бути. Буття нічого не додає до можливості бути, відтак абсолют стоїть вище буття і небуття і є точкою збігу протилежностей. За Декартом, Щ. народжується в чистому акті самосвідомості, однак як буття характеризує і протяжну, і мислительну субстанції. Бекон постулює протилежний підхід: Щ. як буття не можна схопити абстрактним поняттям. Від Бекона до Берклі (через Гоббса і Локка) проходить лінія, що завершується в концепції Г'юма, згідно з якою Щ. означає бути одиничним фактичним існуванням. У Канта Щ. є предметом поняття, якому відповідає споглядання, тобто є поняттям про присутність предмета, його формальна умова, можливість. Гегель розглядає Щ. як реальність, існування, що безпосередньо співвідноситься із самим собою. Із кризою класичних онтологічних побудов Щ., як і пов'язане з ним поняття ніщо, втрачає своє категоріальне значення, перетворюючись на контекстуально зумовлений термін філософського неметафізичного дискурсу.

Мак'явеллі, Нікколо (1469, Флоренція - 1527) - італ. державний діяч, філософ, письменник (комедіограф), поет. Висока освіченість М. включала досконале знання античної класики (латиною) та італ. літератури. Замолоду проявив себе як досвідчений і талановитий політик; у віці 29 років був обраний на посаду другого канцлера уряду республіки Флоренція. Після падіння республіки і відновлення влади Медичі (1512) М. був заарештований і висланий у свій маєток, де написав більшість своїх творів. У центрі уваги М. - філософія історії та політичні процеси, пов'язані із створенням, розвитком та руйнуванням держав. У перебігу цих процесів велика роль відведена Фортуні, або Долі, яку М. вважав втіленням неминучого природного порядку речей. Але разом з тим вплив Долі не є фатальним, оскільки він багато в чому зумовлений об'єктивним середовищем та умовами, в яких діє людина І. сторичні події несуть на собі відбиток діянь самої людини, її вміння як пристосуватися до обставин, так і протистояти їм. М. наголошував на тому, що егоїстично орієнтовані потреби й інтереси є головною рушійною силою всіх різновидів людської діяльності - від родинно-побутової до політичної, від суто фізіологічної до інтелектуальної. Зокрема, всім людям притаманна потреба у примноженні власного багатства й поліпшенні добробуту своєї родини та громади, тісно пов'язана із відчуттям необхідності індивідуальної та національно-державної незалежності, економічної свободи, із прагненням до їх набуття і захисту Ч. им меншими є сподівання на можливість вільного вибору форм життєдіяльності та на їх позитивний результат, тим істотніше пригнічується індивідуальна й колективна активність. М. закликав наслідувати античні зразки гармонійного поєднання тілесної сили й здоров'я, крицевої міцності волі та величності духу, тобто прагнути до взаємоузгодженого і різнобічного розвитку, виявлення і задоволення всіх основних різновидів людських потреб, а насамперед вивчати і наслідувати приклад і принципи дохристиянської Римської імперії. Досліджував досвід і правила політичної діяльності, зокрема, закликав відокремити політику від моралі та характеризувати самостійність, міць і велич держави як ідеал, для досягнення якого політики повинні використовувати будь-які засоби. Звідси термін "мак'явелізм" - для визначення брудної політики за принципом "мета виправдовує засоби". Однак сам М. швидше засуджував, аніж схвалював відомі йому історичні приклади такого розуміння політики. Надавав монархії перевагу над республікою, зокрема, зазначав меншу ефективність останньої форми правління в критичних ситуаціях та значно сильніший руйнівний вплив її на підкорені силою народи околиць держави. Водночас М. вважав основою сили і стійкості держави та державця насамперед підтримку народу, здобуту як шляхом врахування і задоволення природних прав та інтересів громадян, так і завдяки військовим, дипломатичним, економічним успіхам владаря. У "Роздумах..." М. обґрунтовував думку про необхідність розмежування та водночас врівноваження влади державця, знаті (нобілітету) та народу. У наступних сторіччях, пов'язаних із становленням і розвитком демократій, ця думка трансформувалася в одну з фундаментальних ідей політичної філософії та практичної політики - про розподіл та збалансування різних гілок влади. М. - талановитий поет та автор драматичних творів; один із фундаторів європейської комедіографії. Був послідовним і палким захисником поширення та розвитку італ. мови. П'єса М. "Мандрагора" зажила слави насамперед як твір, написаний на поч. XVI ст. літературною італ. мовою.

[br]

Осн. тв.: "Державець" (1513); "Роздуми про першу декаду Тита Лівія" (1513 - 1516); "Діалоги, або роздуми про нашу мову" (1514 - 1516); "Бельфагор", "Мандрагора" (1518); "Про військове мистецтво" (1519 - 1520); "Флорентійські хроніки" (1520 - 1525).

ФІЛОСОФІЯ КОМУНІКАТИВНА - напрям у сучасній західній філософії, представлений Апелем, Габермасом, Кульманом, Бьолером, Ульрихом та ін., в якому основним предметом і методом дослідження постає повсякденне мовленнєве спілкування між людьми. Комунікація перетворюється на парадигму філософування, яка заступає філософію буття та філософію свідомості. Продовжуючи тенденції герменевтично-прагматичнолінгвістичного повороту в післягегелівській філософії, спрямованого на подолання "методичного соліпсизму" і монологізму філософії суб'єктивності, Ф.к. звертається водночас до традицій класичного трансцендентального ідеалізму, трансформуючи останній на засадах інтерсуб'єктивності. Зміна парадигми, яка позначається переходом від філософії свідомості до філософії комунікації і від соціології, що ґрунтується на цілераціональній дії, до соціальної теорії комунікативної дії, спрямована на виявлення більш фундаментальних засад філософування, аніж ті, які могли б бути виведені із людської суб'єктивності. Це стосується і визначення аподиктичної достеменності, універсальності знання і обґрунтування правильності та загальнозначущості етичних норм та цінностей, де критерієм істини, а також останньою інстанцією, яка легітимує етичні та правові норми, постає консенсус (консенсуальна теорія істини), що досягається в дискурсі. При цьому фактичне взаєморозуміння в емпіричній комунікації має бути перевірене на істинність та правильність на основі апріорі трансцендентальної, або ідеальної, комунікації. Апріорі ідеального дискурсу, або трансцендентальної комунікації, передбачає необмеженість комунікації, тобто дискурс має бути відкритим для участі будь-якого розумного суб'єкта та вільним від відносин панування. З апеляцією до комунікації пов'язується надія на те, що в філософську та соціальну теорію буде введено етичний вимір (комунікація передбачає суб'єкт-суб'єктні стосунки, визнання в іншій людині суверенної особистості, а це вже початок етичного ставлення людини до іншої людини). Комунікативна філософія безпосередньо пов'язана з комунікативною, або дискурсивною, етикою, яка розробляє процедуру практичного дискурсу; останній тлумачиться як метаінстанція легітимації моральних та правових норм. Вводячи інтерсуб'єктивність до засад соціальної теорії комунікативної дії, комунікативна філософія досліджує можливості пом'якшення суперечності між "життєвим світом" і "системою", що в політиці позначається прагненням до подальшої демократизації, консенсуально-дискурсивного розв'язання конфліктних ситуацій шляхом досягнення порозуміння, а також консенсуально-дискурсивної легітимації держави; в економіці представники комунікативної теорії обґрунтовують можливість підпорядкування цілераціональності (зокрема підприємницької діяльності, ринкових відносин тощо) комунікативній раціональності, тобто дискурсивно обґрунтованим етичним нормам; в педагогіці обстоюють ідею потенційної симетричності агентів процесу виховання. На основі дискурсу комунікативна філософія створює процедуру вирізнення справді універсально-значущих норм та цінностей від їх догматичних та ідеологічних замінників, а тому постає також критикою ідеології, критичною теорією суспільства загалом.

Апель, Карл-Отто (1922, Дюссельдорф) - нім. філософ, разом із Габермасом - фундатор комунікативної парадигми в філософії. Захистив докт. дис. з філософії в 1950 р. в Боннському ун-ті; в 1961 р. - габілітаційну працю в ун-ті Майнцу. У 1962 - 1969 рр. - проф. філософії Кільського, в 1969 - 1972 - Саарбрюкенського, 1972 - 1990 рр. - Франкфурстського ун-тів. Од 1990 р. - проф. у відставці. Трансформуючи класичний трансценденталізм на основі філософії мовлення, А. переводить розв'язання гносеологічних та етичних проблем із монологічної в комунікативну площину; відповідно, критерієм аподиктичної достеменності знання, а також правильності і універсальності моральних норм є досягнення консенсусу в практичному дискурсі, умовою істинності якого є регулятивний принцип трансцендентальної комунікації. На противагу сучасним течіям у філософії - постмодернізму, комунітаризму, системної теорії тощо, А. обстоює позицію про можливість та необхідність рефлексивного трансцендентально-прагматичного граничного обґрунтування (Letztbegriindung) істинності знання та значущості моральних належностей, що пов'язується з процедурою рефлексії щодо умов аргументації через виявлення перформативної суперечності твердження самому собі. Практичний дискурс розглядається А. як чинник переходу від конвенційної (традиційної) до постконвенційної моралі, згідно з яким теоретично-технічна раціональність Ното Faber має підпорядкуватися практично-комунікативному розумові Homo Sapiens. Дискурс має бути процедурою критичної перевірки ціннісних орієнтацій та інституціональних форм, за допомогою якої спростовуються догматичні та ідеологічні ціннісно-нормативні системи і стверджуються універсально значущі етичні норми. Концепт універсального громадського дискурсу, що є подальшим розвитком кантівської ідеї про всесвітнє громадянське суспільство, постає в філософії А. як політично-етична метаінституція легітимації політичної системи, норм права, науково-технічних та господарчих проектів, що утворює демократичний горизонт колективної відповідальності.

[br]

Осн. тв.: "Ідея мови в традиції гуманізму від Дайте до Віко" (1963); "Трансформація філософії". У 2т. (1973); "Дискурс і відповідальність: Проблема переходу до постконвенційної моралі" (1988); "Суперечності щодо застосування трансцендентально-прагматичного підходу" (1998).

ДІАЛОГ ( від грецьк. διάλογοζ - розмова, бесіда) - в античній філософії метод знаходження істини за допомогою певних питань і методичного знаходження на них відповідей (Сократ, Платон). У сучасній філософії Д. - універсальна форма відношення "Я - Ти" як спосіб дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у житті. Філософія Д., започаткована у XIX ст. працями Фоєрбаха та Гумбольдта, сучасного рівня розвитку досягає у працях Бубера, Бахтина, Левінаса та ін. Визначальним для філософії Д. є відмова від принципу тотальності (оскільки останній не в змозі виразити істинну сутність буття людини) та пошук "третього шляху" між нездійсненним ідеалом об'єктивності і картезіанським зведенням індивідуальності до богорівного, але беззмістовного "Я", не пов'язаного з іншими. На думку діалогістів, існування людини завжди є "співбуттям" з іншими людьми. Істина про людину може бути досягнута на шляху аналізу зустрічі, як місця, де людина постає у відмінному від інших вимірі - діалогічному. Дослідження сутності Д. відбувається у різних напрямах: виявлення форм та вимірів Д., розроблення категоріального апарату Д. тощо. Так, Бубер досліджує проблему Д. у трьох вимірах: між людиною та людиною, між людиною та світом і між людиною та Богом (Бог тут виступає як вічне "Ти", де перетинаються всі лінії відношень людини). Послідовник Бубера Левінас, зберігаючи релігійне забарвлення Д., розглядає його як універсальну умову людського буття, розрізняючи в діалогічному просторі антропологічний, психологічний та соціальний аспекти, а також залучаючи нове поняття - асиметрії діалогічних стосунків. На відміну від Бубера, який Д. з Богом тлумачить як засіб порятунку від самотності, Бахтин можливість подолання самотності вбачає у спілкуванні з іншою людиною, у якому долається монологічність самого буття, а мова досягає своєї довершеності, оскільки оформлене у мові слово зустрічає відповідь. Існують різні думки стосовно евристичних можливостей Д. у природничо-науковому пізнанні, аж до заперечення діалогічного характеру наукового пізнання. Зокрема, Бахтин, ґрунтуючись на сформульованій ще у культурі Нового часу тезі про істинне знання як таке, що абсолютно виключає суб'єктивний фактор, розрізняє гуманітарне та природничо-наукове знання за ознакою діалогічності гуманітарного та монологічності природничо-наукового. Сучасна методологія наукового пізнання вносить кардинальні зміни у розуміння науки як специфічної форми діяльності людського духу, згідно з якими наука постає як певна сукупність різних дискурсивних практик, які пропонують різні, іноді суперечливі моделі світу, що мають однакові права на істину, в зв'язку з чим ідея Д. у природничо-науковому пізнанні набуває евристичної значущості. Д. у природничих науках реалізується на різних рівнях і у різних площинах: 1) На рівні практичного відношення до світу, на якому Д. роздвоюється на відношення "Я - Воно" та відношення "Я - Ти". Відома дилема - чи відноситись до природи як до майстерні ("Воно"), чи як до храму ("Ти"), - вирішується при цьому не у формі протиставлення "або - або", а у формі синтезу "і - і". 2) На рівні пізнавального відношення в природознавстві предметом дослідження є не природа сама по собі, а природа в тій мірі, в якій вона підлягає людському запиту. Тому і в науковому пізнанні людина зустрічає іншу людину, а, отже, вступає в Д. Д. як місце зустрічі людських свідомостей реалізується: 1) на рівні зіткнення наукового і ненаукового способів мислення; 2) на рівні зіткнення різних наукових способів пояснення реальності, які притаманні різним культурам; 3) на рівні зіткнення різних наукових уявлень у межах однієї науки чи культури. Д. може відбуватись у реальній формі, тобто як спілкування "Я" з іншим, реальним "Ти", або у формі внутрішнього Д., у якому "Я" самого творця протистоять його різні проекції, усвідомлювані як "Ти". Переведені у внутрішній Д. різні рівні і проекції Д. дозволяють розглянути об'єкт дослідження з різноманітних точок зору і виробити з урахуванням усіх логічних та пізнавальних заперечень нову, оригінальну концепцію.

ПЕРЕДБАЧЕННЯ - припущення про напрям розвитку (явищ, відносин тощо), про можливість певних подій, соціальних, технічних рішень та ін. На відміну від П., що виходить із зовнішніх ознак (напр., прикмет), наукове Н. враховує суттєві зв'язки між явищами. Здатність передбачати ще не встановлені досвідом явища, спонукати до їхнього виявлення й дослідження, прогнозувати події, які можуть або повинні відбутися в майбутньому, окреслює евристичні можливості наукової теорії. Вірогідність, точність і повнота результатів П. істотно залежать від істинності і глибини пояснення наукових фактів. Тому підтвердження результатів П. на практиці є одним із непрямих доказів істинності системи знань, на підставі якої було виведене це П. Розрізняють якісні П., що ґрунтуються на аналізі основних суперечностей якогось явища та вказують на чільну тенденцію його розвитку, і кількісні, побудовані на застосуванні порівняльнообчислювальних методів. Кількісні та якісні методи П. використовуються як такі, що обопільно доповнюють одні одних.

Хорні (Горні), Карен (1885, Гамбург - 1952) - нім.-амер. психолог, одна із засновників неофройдизму та феміністичної критики теорії Фройда. Становлення теоретичних поглядів X. охоплює кілька етапів. Перший (ранній) етап пов'язаний з науковими дослідженнями X. в руслі класичного психоаналізу та розробкою основ жіночої психології. Сюди відноситься її наукова діяльність в Берлінському психоаналітичному об'єднанні та Берлінському психоаналітичному ін-ті (од 1920 р.). Еміграція до США в 1932 р. на посаду другого директора Чиказького психоаналітичного ін-ту визначає поворотний пункт її життя і започатковує другий етап. Сприйнявши антропологічну концепцію культурного детермінізму, X. розробляє власну теорію і стає провідною представницею соціально-культурного напряму в психоаналізі. їй належить одна з найґрунтовніших концепцій невротичного конфлікту та психологічних захистів. Відхід X. від ортодоксального психоаналізу був причиною її виключення в 1941 р. із Американської психоаналітичної асоціації (у тому ж році вона створює і очолює альтернативну Асоціацію розвитку психоаналізу). Основні положення Фройда, піддані критиці X.: біологічний детермінізм; принциповий песимізм; терапевтичний скептицизм та маскулінний характер психоаналізу. Власну теорію розробляє у напрямах: обґрунтування визначальної ролі соціокультурних факторів у розвитку психічного; виявлення потенціалу розвитку особистості у сфері самореалізації, де, за X., можливі два сценарії - нормальний (коли реалізація задатків людини не вступає в конфлікт з соціальним оточенням) та невротичний (коли накопичення патологічних змін в характері індивіда призводить до самовідчуження та деперсоналізації); виявлення особливої ролі виховання у розвитку індивідуальної психіки; дослідження структури неврозів (формулювання нею онтологічної позиції "тут і тепер", котра означає, що в основі психологічної ситуації індивіда лежать не вроджені біологічні причини, а інтерперсональні події); розробки концепції ідеалізованого "Я" (визначення феномена власного образу як соціального конструкта, що суперечить самореалізації людини); обґрунтування провідної ролі концепту тривоги (дитяче почуття ізольованості та безпорадності у потенційно ворожому світі) у процесі формування захисних стратегій (три різних рухи - до, від та проти інших людей - спрямовані на подолання цієї тривоги), розкриття соціально-культурної обумовленості маскулінних психоаналітичних упереджень щодо жіночої психології. X. вважає, що принижене положення жінок випливає не із психологічного конфлікту, а з боротьби за владу між статями.

[br]

Осн. тв.: "Невротична особистість нашого часу" (1937); "Нові шляхи в психоаналізі" (1939); "Самоаналіз" (1942); "Наші внутрішні конфлікти" (1945); "Невроз та розвиток особистості" (1950); "Психологія жінки" (1967).